Левко Лук'яненко : Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад

До Ярослава Грицака не мав я великої симпатії. Кожен виступ його через телевізор, який доводилося слухати, бентежив душу і продовжував викликати питання щодо його особи: чи він дуже начитаний, але не патріотичний, чи, навпаки, патріотичний, але недостатньо знає нашу історію ХХ сторіччя, чи може він її добре знає та дивиться на неї очима не сина України, а очима західноєвропейських авторів?

Він один з тих рідкісних українських учених середнього і старшого віку, які завдяки доброму знанню англійської мови вирвалися з цупких обіймів московських суспільно-політичних понять і вносить до сфери Українських гуманітарних наук західноєвропейські поняття. У цьому його можна було б поставити молодим нашим суспільствознавцям за приклад, коли б не сумнів: він захищає українців на міжнародному рівні  чи європейську космополітичну течію в Україні?

На жаль, не пригадую, хто в громадській сутолоці всунув мені в руки  книжку Грицака повище вказаної назви. Я поклав її на тумбочку біля ліжка, щоб увечері переглянути зміст. Виявилося, це не монографія, а збірник статей, як він каже есеїв. Цей жанр мені не вельми подобається, бо це не суцільний виклад теми, а відповідь на швиидкоплинне життя, що може означати недостатнє заглиблення у суть історичного процесу і, як за звичай буває, з чималою кількістю повторень. З таким упередженням познайомився з двома передмовами й почав читати першу статтю «Як викладати історію  України після 1991 року». І, знаєте, не міг відірватися до якоїсь іншої справи доки не прочитав усю книжку. У ній 20 есеїв. Деякі викликали питання, сумніви чи й обурення. Деякі радували, але всі позначені активністю позиції, залученням сили-силенної європейських авторів і полемічною пристрастю.     

Той факт, що чимало тез і тлумачень фактів я категорично не сприймаю, не стримує мене заявити, що збірник статей Грицака виводить дискусію про нашу національну долю на новий рівень, а саме: виводить її з-під московського ідеологічного домінування і вводить Україну в європейський суспільно-політичний ареал дискусій як незалежного інтелектуального суб'єкта. Українським інтелектуалам потрібно сперечатися й дискутувати, щоб виробляти національний погляд на світ, виробляти на тлі міжнародного різномаїття своє українське обличчя.

Молоде покоління розумних українців вивчає європейські як і турецьку мови й візьметься за вивчення швецьких, турецьких та інших іноземних архівів і дасть нові знання нашої минувшини. І тоді, озброївши себе й націю, буде спроможне творити національну ідеологію на ширшій науковій базі і кваліфіковано відстоювати національні інтереси України. Старші покоління не могли здобути таких знань, бо жили під тотальною московською цензурою, а молодші в умовах самостійної демократичної України мають такі можливості, отже й зобов'язані піднести свій інтелектуальний рівень до розуміння глибинних інтересів нації.

*                  *                       *

Розгляну кілька статей. Задля скорочення тексту аналізуватиму не всі, а дискусійні чи й зовсім неприйнятні думки автора. Про позитивні риси праці Грицака читач має можливість скласти враження із повище поданого вступу та прочитати сам збірник.

Пан Грицак проголошення і будівництво незалежної України називає українським проектом. Беручи «Український проект» у лапки він, очевидячки, висловлює незгоду з таким виразом, проте в подальшому вживає цей вираз без лапок, що дає право вважати цей вираз за прийнятний авторові. Термін «проект» означає план, намір. Він передбачає існування автора, суб'єкта створення. Отже «український проект»--це план, за яким хтось задумав створити незалежну українську державу. Якби той хтось цього не задумав, то могло б і не бути незалежної української держави. В такому трактуванні історія постає як чисто суб'єктивний процес. Чинник об'єктивности зникає.

«Учень української школи повинен розуміти, що якби на те не склалися певні, інколи досить випадкові історичні обставини, то він сьогодні міг би вивчати в школі як основний  історичний предмет «Історію Польщі» або «Історію Росії» чи «Історію Малоросії»(с.31).

Гадаю, що тут і в подальшому тексті книжки Грицак недооцінює етнічний чинник. Не хочу його обожнювати  й універсалізувати і все-таки європейська історія підтверджує, що впродовж періодів релігійних війн та династичних і конституційних монархій і аж до демократій  ХХ сторіччя—упродовж двох тисяч років бачимо етнічну еволюцію від племен до союзів племен і від союзів племен до націй. Війни й династичні монархії—це зовнішні явища. Еволюція: сім'я-рід-плем'я- нація—це внутрішнє явище. Не вільні одне від одного і все-таки етнічний чинник—це основне, це суть, а війни, державні устрої та форми правління—це похідне. В цьому похідному є принаймні два різні варіанти: етнос опинився під владою чужої держави і етнос створив свою державу. У першому випадку держава впливає на розвиток етносу як чужа сила, тобто в тій чи іншій мірі шкодить  розгортанню його іманентних задатків. У другому випадку етнос створив державу з таким режимом правління, який відповідає етнічному світобаченню, психології народу, політичним традиціям та своєму розумінню національної мети. Суть нації виявляється в її державі як формі, коли форму розуміти як внутрішню структури змісту (Аристотель).

Російський історик Рибаков у праці «Геродотова Скіфія» каже, що територія Скіфії в основному збігається з теперішньою територією України. Територія антів і волинян УІ сторіччя, територія Київської Руси—це таж сама територія. На ній в умовах війн та масових переселень народів відбувалося формування етнічної спорідненості наших пращурів. Очевидно, кожен загарбник та «переселенець» вливав частку своєї крови в українське етнічне (національне) тіло, але перемогало наше. Воно виявилося надпотужним. І коли після краху Київської імперії різні частини цього тіла потрапили під окупацію різних держав, то окупантам не вдалося знищити етнічні риси й київоцентричне мислення дарма що чинили це упродовж сторіч. Отже етнос перемагає зовнішні перепони його розвитку й переростає в націю. Для мене це—правило ( з якого, ясна річ, можуть бути винятки).

Це правило з неминучістю вело до перемоги української нації й досягненню нею вищої мети—державної незалежности. Це правило після І Світової війни привело до незалежности Фінляндію, Польщу та колонії Австро-Угорської імперії, а після ІІ Світової війни—десятки колоній Британської, Французької, Іспанської, Португальської імперій.   Це правило логічно приводить до переконання в об'єктивній неминучості другої фази дезінтеграції  Московської імперії (РФ), виходу з-під влади Москви і створення незалежних держав колишніми так званими автономними республіками, національними краями й округами. Те, що є зовнішнім чинником до етнічного чинника—кадрове, організаційне, ідеологічне й фінансове маневрування імперського центру з метою утримати під своєю владою колись підкорені народи («інородцев») може тимчасово пригальмувати їхнє прагнення до свободи, але засадничо неспроможне його перемогти.

Роль етносу (нації) в міжнародному праві визнана за основний критерій при визначенні ліній державних кордонів—вони мають збігатися з етнічними межами розселення.

Руху України до створення  національної держави на території етнічного розселення українців пов'язаний зі значними територіальними втратами: 21тис. кв. км. українських етнічних земель  опинилися у складі Польщі. Територію колишнього Стародубського полку Гетьманщини несправедливо утримує Московщина. Вона ж утримує частину Белгородської, Ростовської областей  і Кубань. Україна до 1991 року не була суб'єктом міжнародного права і не могла протидіяти польським і московським хижакам.

Грицак закінчує статтю чудовими думками: «Не буде перебільшенням сказати, що доля Європи залежатиме від того, що тепер відбувається в її центральній і східній частинах, і не останню чергу від того, що діється в Україні. Важливо, аби національна історія формувала це почуття, адже з перспективи вічності й універсалізму ніщо так не додає сил, як усвідомлення важливості того, що робиш тут і тепер» (с.21).

У статті «Дилеми українського націєтворення, або ще раз про старе вину у нових міхах», полемізуючи з Миколою Рябчуком, Грицак пише: «Насправді українцям довелося брати початки з руської спільноти…». З цим не можна погодитися, особливо тепер, коли з'явилося чимало раніше забороненої й нової історичної літератури, наприклад, твори П.Штепи, В. Білінського, Ю.Шилова, П. Кононенка, І.Белебехи…Проте й давнішої літератури достатньо для спростування московської пропагандивної тези про спільну «колиску трьох братніх слов'янських народів». Російський академік Серов ще 1967 року в дискусії про походження білорусів тезу про спільне походження українців, білорусів і московітів назвав пропагандивною, а не науковою тезою. І висловив наступну концепцію формування трьох сусідніх націй.  Кожна з трьох націй формувалася на окремому попередньому населенні, субстраті. Субстратом, на якому сформувалися московіти, були фіно-угорські племена з наступною великою домішкою татарської крови. Субстратом, на якому сформувалася білоруська нація були балтські племена, а в формуванні української нації брали незначну роль іранські племена. Археологічний матеріял, писав Серов, саме це доводить.

З Х століття Київська держава спрямовує свої сили на північний схід і перетворюється в імперію. Завойовує фіно-угорські племена і примушує їх платити данину. За даниною двічі на рік з Київа на Північ їздили дружинники. Потім вони там поселяються і перестають їздити до Київа. Навчають місцеву людність грамоті і своєї мови, рукомеслам, архітектурі. Будують міста. Поселившись, київські дружинники  змішуються з місцевою фіно-угорською людністю. Кров більшості перемагає і в ХІІ сторіччі провідна верства Півночі відчула себе зовсім іншим народом. І коли Андрію Боголюбському надійшла черга посісти Київський престол, він прийшов до Київа, пограбував його вщент і повернувся на рідну йому Північ.

У ХІІІ сторіччі татарська навала. Русь чинить опір, але татари перемагають  і нищать Київську імперію. Північ зустрічає татар як визволителів від київського домінування. Про різницю характерів українців і московитів добре написав російський історик Соловйов в «Истории России с древнейших времен». Суть різниці в тому, що Україна—європейська країна, а Московщина—азіатська. Це різні цивілізації. Основна різниця між ними в ставленні до держави і до людини. В європейській цивілізації держава служить людині, в азіатській-людина служить державі, того в Європі демократичні держави, а в Азії—диктаторські.

Ця цивілізаційна різниця сформувалася в сиву давнину і щодо наших прапращурів, то маємо свідчення з УІ сторіччя. Готський історик Йордан пише про антів і волинян, що вони не люблять  влади над собою і живуть рівними поміж себе. Коли треба йти на війну, обирають керманича. Повернувшись з війни, усувають його з посади і далі живуть без влади над собою. ( Може нелюбов до влади походить від надмірної любові до неї? У всякому разі від нелюбові до своєї влади над собою століттями жили  під чужими владами). Кожна нація, якщо вона нація, має свій генотип, який по суті справи незмінний і супроводжує націю упродовж віків. І це стосується як українців, так і московітів.

Від ХУІІІ сторіччя багато українців, як і інших представників європейської цивілізації, працювали на державній службі Російської імперії, і не вдалося їм європеїзувати Московщину. Ба, більше: в ХХ столітті азіатська зневага до людської особи наче ще більше посилилася і сам центр азіаччини пересунувся з Далекого Сходу в осердя Московщини.

 Затята боротьба українців у ХХ сторіччі проти московського деспотизму з його чекістами,  колгоспами, цензурою, Сибіром коштувала Україні 20 млн. осіб і врешті-решт українська ідея національної свободи перемогла московську ідею колоніального рабства.

Грицак: «Бо невідомо передусім те, де були [імперські-Л.Л.] колонії та що правило за їхню метрополію»(с.49). Чого ж невідомо? Відомо. Це Москва та Петроград. Імперську ідею завоювання світу московіти успадкували від Чингизхана, прищепили мисливсько-рибальському народові (що звик не орати, а готове збирати), а царі й імператори здійснювали загарбницькі війни. Два приклади на підтвердження великодержавного мислення простих московітів. 1962 року в політичному концтаборі в бараці завели мову про право націй на самовизначення. Московит Воробйов, що сидів за службу в німецькій поліції (отже зрадив СРСР) каже: «Наш Кавказ». Його вуха не сприймали слів про те, що Кавказ давно заселений і він належить тим різним народам, які там живуть давно. Він має своїх господарів, того він не російський. Дискусія була гаряча. І коли він - таки почув, що Кавказ не російський, а кавказьких народів, тоді випалив, перекричавши всіх: «Ми не віддамо Кавказ нікому!»

Другий приклад. Кілька років тому якийсь журналіст заїхав (здається у Вологодській області) в далеке село і запитав селянку, що її тепер найбільше турбує. Вона відповіла: «Что то уж больно быстро наша родина сокращается!»

 Селянка була взута в старі кирзові чоботи, у старій куфайці і сиділа, опершись на костур, біля призьби старої почорнілої хати. Цей жалюгідний побут її не турбував. Її найбільший клопіт—звужуються безмежні простори  її російської держави!

Імперська ідея до ХХ сторіччя була законною і багато держав намагалися стати імперіями. Що більша держава, що більша імперія, то гучніша її міжнародна слава і честь нації, яка її створила. Не можна заперечувати, що значна частина козацької старшини Гетьманщини ХУІІІ сторіччя зрадила Україну й пристосовувалася до переможної імперської Росії, як і факт, що в ХІХ сторіччі значна частина освіченої української верстви із зачарування потужністю імперії зрадила Україну, зрусифікувалася і служила загарбникові. І все-таки варто приглянутися, як саме служили Москві й Петрограду. Чи на державній службі пам'ятали про Україну і намагалися щось добре їй робити чи забули про неї і злилися з московським боярством, дворянством?

Відповісти на це питання важливо для того, щоб побачити, чи участь українців у творенні Російської імперії відповідала українському світогляду і була добровільною, чи, навпаки, опинившись в силу різних обставин на державній службі, українці мали інший світогляд, про Україну не забували і щось робили їй добре, тобто не були добровільними творцями імперії, і таким чином імперія є витвір не московитів і українців, а самих московитів. Причетність українців до творення імперії пояснюється просто: всяка імперія завжди мала можливість викачувати таланти  підкореної нації і ставити їх собі на службу, що не робить підкорену націю співтворцем імперії. За такого розуміння ролі українців взаємини між Україною і Росією набувають чіткої формули: Україна - колонія Росії. З огляд на цю формулу легше розуміти і в часі і в просторі всю 350 річну історію України.

 Повернуся до суб'єктивного чинника служіння (вислужування) українців Російській імперії. Після смерті 1722 року гетьмана Скоропадського царат гетьманство скасував. Розумовський Олексій Григорович, користуючись впливовим становищем, добився відновлення Гетьманщини. На гетьмана обрали Кирила Розумовського. Син Кирила Олексій Розумовський добився відкриття гімназії в Київі, училища в Ніжині. Сприяв  заснуванню товариства наук при Харківському університеті. Кирило Розумовський—останній гетьман Гетьманщини намагався підтримувати козацьку старшину, заснував у Глухові музично-драматичний театр. Крупний владоможець, сенатор Ілля Безбородько на свої гроші заснував Ніжинський ліцей.

На скасування Гетьманщини  1764 року народ відповів Коліївщиною.

1812 року харківська українська інтелігенція робила спроби переконати Наполеона йти на Росію через Україну й думала організувати кілька полків для війни проти Росії. Таким чином Україна не була співтворцем Російської імперії.

«Головне питання українського націєтворення—каже Грицак—полягає в тому, чи ми маємо справу з однією нацією з двома різними етнічно-культурними центрами, а чи з двома окремими націями»(с.45). Він цей сумнів висловлює  про сьогоднішню Україну.

Цілком можна припускати, що на великому просторі між річками Латорицею і Доном могло сформуватися дві слов'янські нації в період десь від УІ до ІХ сторіччя. Проте не сформувалося. І в Княжу добу вже бачимо зміну племінних назв новим (здається, політичного походження) етнонімом русичі. Цей етнонім в період розширення Київської імперії поширився на всій Геродотовій Скитії. Коли Московія—колишня колонія Руси—поєдналася з татарами і, набуваючи ваги, почала прибирати собі назву Київської метрополії Русь, а Русь від безперервних війн супроти навал загарбників слабкішала і державного захисту не стало, тоді народний інстинкт самозбереження видобуває назву Україна і заміняє ним термін Русь, а етнонім русичі поступається етноніму українці. Для самозбереження важливо мати у свідомості спорідненої спільноти межу між «ми»--«вони». Ця межа між Півднем (Україною) і Північчю (Московщиною) завжди була, бо заснована на різних цивілізаційних ознаках. На порубіжжі між ними різниця була разюча, як між сусідніми українським селами і російською деревней, дарма що державного кордону не було. (Це чудово показав російський письменник Лесков). Отже на перше питання Грицака відповідаю: маємо справу з однією нацією. Різні частини національного тіла зберігали впродовж століть київоцентричне мислення і в ХХ столітті це проявили: Кубань—у створенні Кубанської ради і проголошенням себе частиною України; Закарпаття—1938 року проголошенням Карпатської української держави з українськими державними символами; Буковина—участю у національно-визвольній боротьбі ОУН і УПА.

Друге питання: чи маємо справу з двома етно-культурними центрами?

 Відповідаю: через тривале перебування різних частин української нації під різними окупаціями з різними правовими системами й культурами ці різні частини зазнали певних впливів. Різні впливи відбилися на появі в буковинців, закарпатців, галичан, волинян, донбасівців, кубанців різних особливих елементів у  літньому, зимовому, святковому одязі, особливостях хатньої архітектури та місцевих говірках, мелодиці пісень тощо, тобто на верхніх психологічних  шарах етнічна українська культура зазнала певних впливів. На нижчих шарах, що ближчі до національного генотипу, українці залишилися самі собою.

Незалежність  у ХХ ст. здобували всі частини України: у час І-ї світової війни й до 25 року—воювали головно наддніпрянці; у час ІІ-ї світової війни і до 1956 року - головно західноукраїнці; до 1991 року боролися соборно—це вищі прояви існування єдиної нації, а щодо регіональних особливостей побутової культури, то вони не виходять за цивілізаційні межі  українства.

Отже, повторивши питання Грицака, яку історію маємо викладати  в українських школах після 1991 року, відповідаю схематично так.    Формування в Трипільську добу хліборобського виробництва і на його основі—індивідуалістичного характеру. З цього характеру в післяскітський період розвинувся демократизм і нелюбов над собою влади.  Великі рухи народів по українській землі   стирали племінні межі і з початків династії Рюриковичів поширюється етнонім русичі і творення Київської імперії. Після катастрофи ХІІІ сторіччя виникає козаччина як боротьба проти загарбників за відновлення своєї державности. До Запоріжжя йдуть лицарі з усіх теренів Руси. Інстинкт етнічного (національного) самозбереження для увиразнення грані щодо північної Росії  «ми»-«вони» замінює назву своєї країни Русь на Україну і етнонім русичі на етнонім українці. Почуття генетичної єдности русичів-українців упродовж сімох сторіч народжувало борців за спільну справу і в кінці ХХ ст. привело до перемоги.

 Зросійщення міщан Півдня і Сходу України не зробило з них московітів. Московитами в основному є приїжджі. Зросійщені українці в абсолютній більшости  в етнічному сенсі залишаються українцями. Їхній світогляд сформувала окупаційна влада способом повної ізоляції від правдивої історії України й напомпуванням мозку антиукраїнською промосковською великодержавницькою інформацією. Москві вдалося розірвати історичну свідомість поколінь і позбавити радянські покоління знання своїх дореволюційних дідів-прадідів. А отже поширення історії—найпевніший спосіб повернути зросійщених українців у лоно української нації та українських духовних цінностей.

  Це розуміють   неукраїнці-власники електронних і друкованих засобів масової інформації і, не бажаючи прозріння й консолідації української нації, поширюють порнографію, розпусту, безконечні кримінальні історії та деморалізують Україну, а не поширюють нашу історичну правду.

*            *           *

 Почав читати есей «Тези до дискусії про УПА» і відразу наткнувся на дві дивні заяви.

Перша: «Згадаймо…справу з антисемітськими публікаціями в «Сільських вістях»(с.66). Я знав головного редактора цієї газети пана Івана Сподаренка - царство йому небесне!- він  не був антисемітом. Я ніколи не чув з його вуст ворожих висловлювань проти арабів, євреїв чи якогось іншого семітського народу. Висловлювання ж про (не проти, а про) євреїв, як і про будь - якого іншого семітського народу, не можна тлумачити як проти. Бо в демократичному суспільстві, в якому цензура заборонена конституцією, кожен друкований орган має право інформувати своїх читачів про ту чи ту націю чи національну меншину, що живе в Україні. Заборонити писати про євреїв означало б їх дискримінувати, загоняти в закрите гето. Чи пан Грицак за ізоляцію їх від суспільства  чи, прецінь, самоізоляцію їх в дусі роману польської письменниці Елізи Ожешко «Meir Uzefowicz» ?

У всякому збройному масовому русі не обходиться без ексцесів, бо люди не ангели. І все-таки як можна так напомповувати книжку антиукраїнським духом?! Я 25 років спілкувався  в концтаборах з вояками УПА. Ніхто з них не бризкав ненавистю до євреїв, і коли мова заходила про них, то обходилося смішними добродушними анекдотами. А Грицак пише: «Існує чимало свідчень, що загони УПА винищували євреїв, котрі переховувалися в лісі»(с.85).Чого ж не навів бодай два-три свідчення? А каже не про одного повстанця, а про загони УПА!!!

Друга теза: пан Грицак Другу світову війну називає «Великою Вітчизняною війною». Війна Російської комуністичної імперії  з Німецькою нацистською імперією за переділ Європи для пана Грицака є Вітчизняною, тобто вітчизною для нього є не Україна, а СРСР?!

Грицак: «Гостроти дискусії [між істориками різних напрямів про УПА-Л.Л.] додає політичний вимір, найперше—вимоги зрівняти ветеранів Великої Вітчизняної війни та ветеранів УПА й потреба розвивати добросусідські відносинами з країнами, де історична пам'ять про УПА, м'яко кажучи, не найкраща» (с.67).

Про зрівняння ветеранів. Ця пропозиція з боку ветеранів УПА виникла з того факту, що проголошення самостійности України не було ідейно-політичним розривом між колишньою УРСР і незалежною Україною, як мало б бути. Україна поступово переповзала від колоніяльного стану до творення незалежної держави. Переповзання це почалося 24. 08.1991 року, але й 2012 року не закінчилося, про що свідчить і склад провідного класу(передусім Верховної Ради), який керує Україною 21 рік, і п'ятикутня зірка над українським прапором над будинком Верховної Ради, пам'ятники й назви населених пунктів і вулиць іменами катів України. Коли б Україна зробила грань між «до» і «після» здобуття незалежности, ветерани УПА були б вшановані на державному рівні й мали б пристойні пенсії та державне утримання.

Цього не сталося. Незалежна Україна не скасувала імперські вироки щодо вояків УПА, тобто вважає їх за злочинців. Чи це не  яскравий доказ того, що влада незалежної України вважає себе продовжувачкою колоніальної влади?!

З позицій українських національних інтересів незалежність є найбільшим національним благом і всякий, хто боровся за неї є славний син України, а хто боровся проти--ворог її. Служба в російській армії заслуговує такої ж оцінки, як і служба в німецькій армії, бо обидві воювали за встановлення своєї влади над Україною.

УПА, будучи в приниженому стані, домагалася прирівняти своїх ветеранів з ветеранами російської армії, передусім у пенсійному забезпеченні. Комуністичне керівництво червоних ветеранів  загалом проти незалежности України, того й проти прирівняти до них ветеранів УПА. Замість покаятися за війну проти УПА, вони опустили життя вояків УПА до жебрацького рівня—таке комуністичне розуміння суспільної справедливости!     Горе тобі, український народе, коли ти борців за твою свободу так зневажаєш!

Грицак каже, що в деяких країнах пам'ять про УПА не найкраща. Що за постановка питання? Так можна дивитися  на УПА з далекої Африки чи з позиції європейського космополіта. Справді, з відчужено-абстрактної позиції можна сказати, що в деяких країнах на УПА дивляться позитивно, а в деяких—негативно. Але ж Грицак, здається, українець, і хто дивиться негативно на війну УПА, він добре знає. Далебі, дивно було б чекати позитивного погляду на УПА з боку тих держав, з-під влади яких УПА виривала українську землю. Окупанти, звісна річ, хотіли б і надалі панувати на українських землях, а коли це панування УПА обмежила, вони незадоволені. Хай відмовляться від їхніх зазіхань на чужу землю і тоді відпаде підстава для незадоволення.

Якою ціною Україні потрібні добросусідські відносини? Поступками наших етнічних земель? Ну, треба втратити почуття національної гордості, щоб запобігати ласки у тих, хто мордував Україну і до сьогодні не повернув відтяті українські етнічні терени.

УПА боролась проти загарбників за національну свободу. Її подвиги підносять честь усієї нації і ми горді з того, що західні області в середині ХХ сторіччя підхопили прапор боротьби Наддніпрянської України початку ХХ сторіччя й понесли його далі. Не сльози рабів, а лицарська кров двох війн зросила землю, на якій виросла третя хвиля борців, що й привело 1991 року до перемоги. Грохотом ракет, танків, літаків—ось чим нація промовляє про себе світові, а не плачем про національні образи!

Грицак: «Поява Української повстанської армії була, власне, наслідком раціонального рішення певної частини українського населення, котре опинилося на Західній Україні в момент найгострішого протистояння, проте, що всі можливості виживання поза збройним опором уже вичерпано» (с.69). Не можна погодитися, що до зброї штовхнула вичерпаність мирних способів виживання. На жаль, можливості  падіння людини безмежні - до повної втрати особистості й перетворення в слимака. (О, надивився я цього в московських тюрмах і концтаборах!!!). Того рішення певної частини населення в Західній Україні було швидше зумовлене інстинктом національного самовиживання, відчуттям провідниками слушности часу для початку збройної боротьби за національну екзистенцію.

Волинська «різня» 1943 року.

Грицак визнає, що Лондонський польський уряд і Армія Крайова винуваті в жертвах мирного українського населення, проте акцію УПА-Північ з очищення Волині пояснює не природним захистом українців від звірства поляків, а нібито потребою задемонструвати появу УПА «хрещенням у крові». Історія свідчить про інше. Тарас Боровець (Бульба) відразу після окупації Волині німцями 1941 року організував військові відділи Поліської Січі ( в. м. Олевську). У лютому 1942 року повстанські загони вже вели партизанські бої і в Костопільському районі.

25.11.1941 року з'явився німецький документ:

«Айнзацкоманда с/5/ц/5/ О.И.,25 листопада 1941 року…

Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріяті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути  негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.

Протоколи допитів належить переслати в айнзацкоманду ц/5.

Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання.

Підпис (нерозбірливий).

СС-оберштурмбанфюрер». (Косик В. «Україна в ІІ-й світовій війні».-Львів, 1997.-т.І, с. 365.)

Зрозуміло, що повстання без збройних загонів неможливе, отже німецька розвідка про них знала, що й засвідчує цей документ. За 1941-1942 року українські повстанці здійснили сотні збройних сутичок з німцями, того «хрещення кров'ю» 1943 року – марні слова. І далі Грицак шукає наказ проводу ОУН повстанцям про контрудар проти поляків. Навіщо шукати? Спосіб дії повстанців визначався самими поляками. Вони почали репресії. Їм відповіли тим же. Вони розширили терор. Від них зажадали виїхати геть. Вони не виїхали, а навпаки, розширили нищення українців, тоді командир УПА-Північ Клим Савур (Клячківський) дав команду очистити Волинь від загарбників і УПА з честю виконало давнє національне завдання.

«За нормами  міжнародного права - каже Грицак - вона [відсіч полякам-Л.Л.] була воєнним злочином» (с.83).

Цікаво, де в Міжнародному праві пан Грицак таке вичитав? Поясню читачам. «Пока государство не  создано, субъектом международного права является борющаяся нация (народ) в лице сформированной ею в процессе борьбы политическая организация, которая воплощает суверенную волю нации или народа и предшествует государству». (Международное право, Москва, Юридическая литература. 1982, с.88-89). Такою політичною організацією була Організація українських націоналістів (ОУН).

Женевська конвенція 1949 року встановила: окуповану територію визнано дозволеним театром військових дій партизанів, тобто населення, що взялося за зброю для боротьби супроти окупантів.

Усіх повстанців Конвенція визнає за законних комбатантів за умови:

1. Вони мають на чолі особу, що відповідає за своїх підлеглих;

2. Мають певні, що їх видно здалека, розпізнавальні знаки;

3. Відкрито  носять зброю.

Чи визнає Грицак Волинь за українську територію і факт тривалої окупації її поляками? Якщо він це не заперечує, то мусить, прочитавши згадану Конвенцію, визнати Міжнародне право українців на війну проти окупантів.

УПА мала підстави бути суб'єтом Міжнародного права, бо відповідала повищевказаним вимогам Конвенції 1949 року:  було централізоване командування, мала свою уніформу і зброю носили відкрито. І був орган політичного керівництва-ОУН. Тож ми, нащадки вояків УПА, горді з того, що на зброю Україна відповіла зброєю і довела, що в її жилах тече кров козацька, а не сукровиця.

 Автор пише: "Вирішальну роль в етнічному вичищенні Волині й Галичини від поляків відіграли не дії УПА, а рішення Сталіна та його домовлености з союзниками в Ялті» (с.83).

Незрозуміла позиція Грицака. Він постійно намагається применшити й принизити українців. Ялтинська конференція відбулася аж через два роки, 1945 року! А щодо домовленостей Сталіна, то це він наполіг провести кордон східніше від лінії Керзона й передав 21 тисячу квадратних кілометрів  західних українських етнічних земель Польщі.

В есеї про УПА чимало сумнівних тверджень. Ось цитата, що викликає питання щодо його розуміння суті московського окупаційного режиму загалом: «Якби національно найсвідоміший елемент замість гинути в героїчній боротьбі, виховував у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і онуків, працював у школах та університетах, писав статті й книжки тощо? Чи, зрештою, хіба не знали б у світі про Україну більше, якби в 1960-1970 роках вона розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів—бо очевидно, що серед того «втраченого покоління» були неабиякі таланти?» (с.90).

Боже мій, розцвіли б --у концтаборах!!

Нагадаю: 1956 року відбувся з'їзд КПРС, який почав відлигу. Українські письменники взялися готувати заборонених письменників до друку і 1957 року видали кільканадцять авторів і склали добрий план видань на 1958 рік. Цей план на другу половину 1958 року компартія зарізала-- відлига скінчилася. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР 1958, 1959 і наступних років ухвалюють одну таємну постанову за другою про посилення діяльности КДБ УРСР. Посилюють арешти 1959, 1960, 1961, 1962 років. Розгромом патріотичної інтелігенції 1965 року (шістдесятників) і т.д. Більшість арештованих груп не мали зброї і не планували її мати. Вони не мали організаційного зв'язку з ОУН чи УПА і були по суті справи політично-просвітянського характеру, тобто вони йшли тим шляхом, який рекомендує Грицак. Каже: працювали б у школах і університетах, писали б статті й книжки.  Виховання патріотизму вельми швидко закінчилося концтаборами.

 Хрущов колись сказав, що в СРСР кожен четвертий громадянин—сексот. Берія уточнив—кожен третій! Не було жодного окремого колективу у школі чи на кораблі, чи будь-де без сексота. І вся ця машина була спрямована на те, щоб не прозвучало в повітрі жодне слово про благо самостійності України. Імперська  російська диктатура була тотальна. Це не Австро-Угорщина чи Польща, це—азіатська Московщина! З тотальним контролем за думками громадян! Того в умовах післявоєнної Західної України не економія сил, а збройна боротьба—єдиний правильний спосіб дії. І ми, нащадки тої національно-визвольної боротьби, гордимося, що українські націоналісти, як камікадзе, протрималися аж до 1956 року. Кілька років тому один офіцер МВС СРСР, що воював проти УПА, сказав: «Ми їх не перемогли. Ми просто своєю кількістю їх задушили. Вони не здалися, вони просто вмерли до останнього».

 Пристосування не родить нових героїв. Нових героїв родить смерть за Батьківщину!

P.S. Змушений зупинити розгляд книжки пана Грицака, щоб стаття не переросла в брошуру, бо тоді жодна газета не зможе її надрукувати.

Левко Лук'яненко

Січень 2012 року