Свідчення візантійських та готських істориків

Ось уже п’ятнадцять століть ім’я "Аттила” і етнонім "гун” не дають спокою історикам. Хто він насправді, якого роду племені досі невідомо. Якщо вірити Йордану, то майже точно таке саме ім’я – Атала – мав дід одного з найвідоміших готських королів Германаріха, який своєю чергою мав сина Гунімунда. Чи не є дивним такий збіг? Чи не для того літописці назвали скитського короля гуном та ще й Аттилою, щоб заплутати його справжнє походження та етнічну приналежність? Наприклад, щоб стверджувати, що це готські імена, а отже і Аттила – гот. Утім, схоже, це готські історики хотіли примазатися до слави великого Аттили, бо, наприклад, Велескнига Германаріха (у ній він – Єрманаріх) вважає правнуком Готоріха тоді як, за Йорданом, він правнук Хунуїла (знову: хуна-гуна), а сином та ж Книга називає Гуларіха... Вже з цих прикладів Йорданові свідчення викликають великий сумнів, а між тим на нього найбільше посилаються дослідники гунського питання.

Що то за народ такий гуни, де вони взялися? Йордан, історик готів, яких гуни велику частину асимілювали, а частину розсіяли по світу, змальовує їх у щонайгірших тонах: " Король готів Філімер, син великого Гадаріха (мабуть, того самого вищезгадуваного Готоріха, отже Філімер дід Германаріха – С. П.), після виходу з острова Скандзи, п’ятим по порядку тримав владу над гетами (готами – С. П.), і … увійшов до скитської землі. Він виявив серед свого племені кілька жінок-чаклунок, яких на рідній мові сам називав галиуруннами. Вважаючи їх підозрілими, він прогнав жінок далеко від свого війська, змусивши їх блудити в пустелі. Коли їх, що микалися безплідними просторами (до цього автор стверджував, що Філімер захоплювався багатством Скитії, а тут раптом у ній появилися пустелі і безплідні землі – С. П.), побачили нечисті духи, то зійшлися з ними в обіймах і ці жінки народили те жорстоке плем’я, яке жило спочатку серед боліт, – малоросле, паскудне і сухорляве, схоже на якийсь рід людей тільки в тому сенсі, що видавало щось схоже на людську мову. Ось ці гуни, створені від такого коріння, і підступили до кордонів готів. Цей злющий рід, як повідомляє історик Пріск, поселившись на далекому березі Меотійського озера, не знав нічого іншого, крім полювання, якщо не вважати того, що, збільшившись до розмірів племені, став турбувати сусідні племена…”.

Звичайно, все ця оповідка не більше ніж казка, але у всякій казці є доля правди. Зокрема, привертає до себе увагу факт, що Філімер виявив підозрілих жінок саме на скитській землі. Отже саме тут вони увійшли до його війська (а може були заслані скитами). Відчувши щось неладне, Філімер вигнав їх. Забобонні готи згадають цю подію лише через багато років після того, як гуни завдали їм перших ударів. Але нам цікава нібито готська назва цих жінок – " галиурунни”. Чи справді вона готська? Не зовсім. Ще за часів Геродота на скитській землі мешкали гали/гілейці, галичани мешкають донині. Друга складова "уру” нагадує іншу назву наших предків "оріїв” і пересікається із зауваженнями Прокопія Кесарійського (V cт.), який писав, що в примеотійських степах (в Приазов’ї) жили гуни "кіммерійці”, котрі в його час називалися утиг урами (найвірогідніше, зіпсоване скитиори або кутиори).

Тобто виходить, що гуни це ті самі кімерійці, які, за коментарями карти Бористена [102, с. 96], були рутенами, тобто русами. Більше того, далматинський історик Мавро Орбіні (XVI ст.) серед слов’янського народу, який "оздоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу… підкоривши державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим... Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі” називає "укрів або ункранів”. А Пріск, між іншим, гунів називав "унами”. З усього цього важко однозначно визначити, ким насправді були гуни. Не виключено, що це було якесь об’єднання вільних людей (унія) на зразок козацтва, яке намагалося грати самостійну гру.

Чимало сучасних українських учених, довірившись Йордану, побачила схожість гунів із тюрками ("малорослі, паскудні і сухорляві”), дехто їх називає навіть китайським племенем. Однак візантійський історик Костянтин Багрянородний (X ст.) писав: „Цей народ ми іменуємо скитами або ж гунами. Насправді ж самі себе вони називають русами”. Шведський історик XVII ст. Олаф Верелій додавав: „Під назвою гунів наші предки (шведи) розуміли слов’ян, ...яких пізніше називали віндами або венедами”. А римський історик V cт. Зосим був упевнений, що гуни – це ті самі царські скити, про яких писав ще Геродот.

Ми ж до дослідження цього питання долучимо ще Велескнигу. У ній, між іншим, приховано чимало цікавої інформації про гунів (в оригіналі – єгуншти, єгуни). Вже з дощ. 7В видно, що для русів гуни не були чужим племенем: „Не забудьмо також, як готи об’єдналися з гунами на нас: Гуларіх ішов з півночі, а гуни з півдня. І плакали руськолани, боруси, еліци, як гуни допомагали готам”. Звісно, що плакали вони не тому, що ті посилили ворога. Плачуть від образи, що втратили вірного союзника, або від зради тих, кому вірили, з ким мали щось спільне.

Про місце їхнього проживання можна дізнатися з таких записів Ілара Хоругина: „гуни на острові своєму очікують гостей, щоб обібрати їх” (д. 9Б) і „прийшли вороги на отців наших од полудня, і втратили Скитську землю на побережжі морському та степи. Потяглися вони на північ, і зустрілися з фряце, які надали поміч на ворогів. Скити-отці повернулись і вразили ворожу силу, потоптавши її. А ті вороги були гуни, які вперше ступили на Русь” (д. 17А). Звідси бачимо, що „отці наші” жили на скитській землі, зокрема, в степах і на морському побережжі, тобто йдеться, очевидно, про північні береги Чорного і Азовського морів (сучасні Херсонська, Запорізька і, можливо, Донецька області). "Вороги” прийшли з півдня. Мешкали вони на якомусь острові, де перехоплювали мореплавців, які, мабуть, пливли до скитів у гості, і грабували їх.

Що це за острів на півдні? Враховуючи те, що Крим вже тоді був відокремлений від материка штучним каналом (за Геродотом – Істм, нині Перекоп), то цілком очевидно, що він міг називатися також островом. Іншого великого острова на півдні поблизу скитської землі не було. О. Гваньїні (ХV ст.), між іншим, теж писав, що гуни жили в Тавриці [29, с. 52]…

Однак Птоломей (ІІ ст. н. е.) на своїй карті показував гунів (Chuni) у середньому Подніпров’ї. А ми в "Коді України-Русі” не безпідставно стверджували: "Зважаючи з уже доведеного нами, що давня Македонія (не сучасна Балканська) – це українська земля, нагадуємо: після Олександра Великого тут правила династія Антигонідів. Антигон ІІ називався – Гоната (Гон ато – Гон Отець). Очевидно, що він – ант Гуна” [105, с. 227]. Скита Гнура (Гона Ра) згадував також Геродот. Тобто, гони-гуни це дуже давня назва тих самих скитів-антів, предків українців. І мешкали вони насправді не лише в Приазов’ї чи в Криму…

Війна русів-антів з гунами „була тяжка – вона тривала сто літ”, зазначається на дощ. 6Б Велескниги, і виявилася не на їхню користь, бо руси, „коли гуни почали велику війну, щоб утворити велику землю свою, пішли геть звідти до Русі” (д. 10). Тобто руси залишили Приазов’я і пішли до Києва та правий берег Дніпра. Згодом гуни змусять залишити приазовські степи також готів, і „гуни лишились на готській землі”. Однак гуни панували не довго, і не гуни завдали остаточного удару готам. Ось що зокрема пише Велескнига: "У той час, коли годе йшли на нас (русів – С. П.) із півночі, Єрманаріх (Германаріх) домовився про союз з єгунштами і підтримав їх. Отож маємо двох ворогів на два кінці землі нашої. А той Болорев перед трудами великими завагався. Тоді Мати прилетіла і сказала йому, щоб сміло йшов на єгунштів і першими розтрощив їх, а тоді повернув на годе. Той так і зробив: розбив єгунштів, а тоді повернув на годе, вразивши сина Єрманаріхового намертво” (д. 8). Після загибелі Германаріхового сина Гуларіха готів очолив Детеріх, але: "Це жмудь розповіла нам про годе на чолі з Детеріхом. І йдемо на північ і біля жмуді повернули на південь. І пішли на ромів, там билися з легіонами і воями іншими, і брали ругу велику од них, вторгнувшись до землі їхньої. І Детеріх убитий був Одокрехімом. Ці годе богам противні і ті ізплювали їх” (д. 28).

Досить промовисті факти про те, хто насправді бив готів і примусив римлян платити данину (ругу), однак про них нічого не говорить ні Йордан, ні Пріск. Утім Пріска звинувачувати не варто, його праця "Візантійська історія і діла Аттили” дивовижним чином зникла і, мабуть, саме тому, що відкривала правду на особистість Аттили та його імперії. Така правда була не вигідною християнським правителям Європи, бо як так могло статися, що якийсь язичник заволодів усією Європою і змусив найбільші центри Християнства, "всесильні” Візантію та Рим кланятися йому в ноги й платити дань? Ті, хто так принизив "святійших,” мав бути змальованим не інакше як варваром, виродком і врешті канути в безвість. І недарма якийсь зовсім невідомий рід був виставлений головним у перемозі над готами та над християнською Європою. Це мало розглядатися як випадок, як божа кара за слабку віру в Ісуса Христа. Та врешті-решт, треба було розуміти, християнство перемогло, а його ворога – гунів – нібито й сліду не залишилося.

Натомість за Велескнигою, як бачимо, такими, хто знищив готів і потрясав Європу, були не гуни, а руси на чолі з Болоревом. Це він спочатку переміг гунів, підпорядкував їх собі, назвавшись Гунським, а потім, звісно, об’єднавши всіх слов’ян, покінчив з готами, які дошкуляли Русі, і рушив на Європу.

А як же Аттила, запитає читач? Так як і гуни, в очах творців новітньої історії, що писалася у Візантії та Римі, Аттила мав стати випадковою людиною в історії, без племені і роду "бичем божим”, як говорили про нього в Римі. Про Аттилу розпускали неймовірні брехні. Навіть нащадок готів, французький історик Амадей Тьєррі підмітив: "Якщо вірити легендам і хронікам VII, VIII і IX віків, то Аттила не залишив каменя на камені у всій Галії та Італії. На думку середніх часів, кожне творіння належить Юлію Цесарю, кожна розвалина за всіма правами – Аттилі. Якщо літописцю треба було знати час руїни якого-небудь міста, а аліографу час мучеництва, то хронологія не затруднялася приписувати всі руйнування та знущання навалі Аттили”.

Чимало набрехала західноєвропейська історія про Атиллу. Правдиві ж історичні та літературні джерела були знищені. І все ж дещо цікаве про нього можемо знайти і в переказах Пріскової праці Йорданом, і в ґрунтовному дослідженні російського історика середини ХІХ ст. Олександра Вельтмана "Аттила. Русь IV и V века. Свод исторических и народных преданий”. Наведемо зокрема такий фрагмент із твору останнього:

"Розмова Пріска з послами Риму дає поняття про могутність Аттили, котрого боявся увесь відомий на той час світ.

"Ромул (посланець Рима), людина, що побувала в багатьох посольствах і мав великий досвід, говорить, що щастя і сила Аттили такі великі, що захоплюючись ними, він уже не терпить щонайменших заперечень, якими б справедливими вони не були. Ніхто з тих, хто царював досі в Скитії, та інших державах, – продовжує Ромул, – не зробив стільки великих справ і за такий короткий час, як Аттила. Його влада сягає островів в Океані, і не тільки народи всієї Скитії, але й Римляни данники його. Не задовольняючись цим, він має намір розповсюдити свою державу завоюванням Персії. Мідія недалеко від Скитії, Гунам уже відома дорога туди: вони вже ходили нею, коли у них був голод. Римляни заняті були іншою війною і не могли протистояти їм. У той час Васий і Крас, що походили з роду Скитських царів, очолюючи численне військо, увійшли в Мідію. Це ті самі, що згодом приїжджали послами до Риму, для укладення союзу. За їхніми розповідями, проминувши степи і переправившись через озеро (Меотиду), вони перейшли через гори (Кавказькі) і за п’ятнадцять днів досягли Мідії. Величезне військо Персів, змусило їх повернутися у свою країну іншим шляхом (мимо Баку на Каспійському морі).

"Таким чином, – продовжував Ромул, – Аттилі не важко підкорити Мідян, Парфен і Персів. Воєнна сила його така ве­лика, що ніхто проти неї не встоїть. Ми молимо Бога, щоб Аттила повернув свою зброю на Персів”.

"Але я боюся, – зауважив Константіол, – що підкоривши Мідян, Парфен і Персів, Аттила повернеться назад владикою Риму, відмовиться від переваг стратига, яким вшанували його Римляни, і змусить величати себе Кесарем. Він уже сказав один раз у гніві: "полководці вашого Кесаря раби його; а мої полководці такі ж царі як і ваш Кесар. В ознаменування перемог, Бог дав мені (в спадок) священний меч Арея”. "Цей меч шанується скитськими царями, як посвячений богу війни. В давні часи він зник, але нині його знову здобуто туром”.

А ось ще одне свідчення Пріска про смерть Аттили і про те, якими словами славили цю велику людину: "Ми маємо описати хоча б коротко, яким чином за звичаєм країни здійснився обряд його поховання. Тіло його перенесли урочисто в чисте поле і поклали під шовковим шатром, щоб усі могли його бачити. Потім знамениті Гунські витязі об’їхали скачки навколо шатра, як в іграх посеред цирку, і співали славу та подвиги померлого: "Великий цар Гунів, Аттила Мечиславич великого народу Господар з нечуваною до нього могутністю, королівств Скитії та Германії самодержець; наводячи жах на західний та східний Рим, численні підкорені гради не віддавав на розкрадання, але милостиво обклав щорічною даниною. Здійснив благополучно королівство в світі зовнішньому і внутрішньому, посеред благополуччя народу відійшов із миром від життя цього. Але чи помер той, на кому ніхто не шукає помсти?”

Як бачимо, ці фрагменти змальовують Аттилу в зовсім іншому світлі. Та й чи міг звичайний руйнівник і насильник об’єднати під своєю рукою сто вісім племен і володіти величезним простором від Кавказу до Рейну? Щоб утримувати владу над такою територією необхідно було мати неабиякий хист політика, мудрого правителя, чіткі і зрозумілі закони. "Які в країні вожді, така в ній панує мораль і дисципліна”, – говорив Аттила і намагався бути зразком для інших у своєму житті та своїй діяльності. "Повага до закону мають бути прикладом взаємин влади і народу”, – вимагав він від себе та від прилеглих і це забезпечувало авторитет його особистий та його влади…

І все-таки, ким за етнічним походженням був Аттила? Багато хто хотів би його мати за свого: він – герой німецьких та скандинавських епосів, найпопулярніший серед древніх германських королів, його шанують в Угорщині, а казахи недавно навіть випустили монету присвячену Аттилі…

Однак О. Вельтман, ретельно прослідкувавши шлях посольства до столиці Аттили, що його описав Пріск, довів, що насправді цією столицею було місто Київ, а не якесь поселення у Мадярщині, як намагаються переконати нас інші історики. Окрім того: "Пріск описує палац цариці і загалом двір Аттили, як дубову розкіш варварів, не варту уваги порівняно з палацами Візантії. Але з його опису видно споконвічне Руське зодчество Київських дерев’яних палаців, з вежами, теремами, крівлями у вигляді куполів і узорчастими прикрасами різьбленим мереживом. Це зодчество успадкувала і Москва: палац Коломенський був останнім його зразком” (20, с. 89).

А тепер прислухаємося до тлумачень О. Вельтмана, чому він назвав Аттилу по-батькові слов’янським іменем Мечиславичем. Бо, за Йорданом, він: "Mundo, Mundio, а це ім’я є Мичо, Мечан, Мечо (Мечеслав, Мечемир, переходить у Межемир)”. Отже слов’янське ім’я батька Аттили Йордан подав у латинському перекладі, що могло означати як "чистильник” (мечем очищають землю від зла). Між іншим, у Велескнизі теж є Межемир (дещо видозмінений): "анти Мезенмира здобули перемогу над годе” (д. 24А). Цілком ймовірно, що тут йдеться про батька Аттили, який називається антом.Не можемо відкидати і того, що цей Мезенмир, а отже і Гуна (Гона) Аттила, був нащадком славної царської династії ІV-ІІ ст. до н. е. Антигонідів (анти Гони то).

Щоправда, ім’я самого Аттили назвати слов’янським важко. Але може і з ним Йордан, чи хтось інший зробив щось подібне, як і з ім’ям Мезенмира? Не виключено. Тим не менше, чесні історики, навіть пишучи на догоду правителям, залишали якийсь слід, щоб можна було відшукати те чи інше невгодне владоможцю ім’я. Вони й зберегли ім’я нібито Аттилового брата Бледа, якого нібито убив Аттила, щоб не ділити з ним владу в країні. Утім і в Пріска, і в Йордана зустрічаємо ще дещо цікаве.

Пріск: "Коли скит Баламер порушив мир і спустошив багато римських міст та земель, римляни відправили до нього послів і пообіцяли давати йому щорічно триста літр золота, щоб він більше не нападав”.

Йордан: "Баламбер, король гунів, пішов війною…”

У всіх названих іменах – Блед, Баламер, Баламбер – бачимо одну й ту саму основу: Бл-Бал. Більше того, Баламбер називається королем гунів, а скит Баламер (що одне й те ж саме), як і Аттила, змусив римлян платити собі дань. Отже виходить, що Баламер і Баламбер це і є Аттила. У Пріска, чи якомусь іншому, найвірогідніше, давньоруському літописі, що творився, як і Велескнига, суцільними текстом і без використання окремих голосних, було написано АТБЛ, де перших дві літери належало читати "Отець” (в "Пісні про нібелунгів” Аттила навіть зображений під іменем короля Етцеля/Отця), а дві інших – "Білий”. Через незнання секретів давньоукраїнського письма (або й навмисне) АТБЛ прочитали: Аттила і Блед. Те, що тут йдеться про Отця Білого, засвідчує Велескнига. Це вона повідомляє, хто насправді розтрощив готів, і примусив римлян виплачувати велику данину. Це, як вже говорилося вище, князь русів Болорев (він же Білояр).

Ім’я Болорев складається із двох компонентів – Бол (Біл) і Орів. Орами називали отців (вождів) роду давньоукраїнського ( Од Отця Орія походимо, а той час од часу народжується серед нас. ВК, д. 4Г). Утім Білояр тут зовсім не ім’я князя чи короля, а ототожнення його з першим місяцем року і весни Білояром, що приходив на зміну останньому місяцю зими Лютицю, перемагаючи темінь і холод. Справжнім ім’ям його було Сегеня. На дощ. 6Д під таким іменем згадується боляр-гордин (білояр-герой) який зробив те саме, що й Болорев: "А то боляр-гордин розбив годе у літо тисяча третє від Карпатського Ісходу. Як Турій Дорей ішов він без страху на них. Боляр Сегеня убив сина Єрманаріха і відігнав Гуларіха од Ворженця”. І на дощ. 27 (фр) читаємо "…і болярин Сегеня, що убив сина Єрманаріха та отрока Гуларіхового поранив”. Тобто "боляр”, "болярин”, "Болорев” і "Білояр” – це титул, яким нагороджували на Русі за значні перемоги над ворогом вождів, а Сегеня – се гуня, Гонько (гоньком український народ називав рослину, що розцвітає синіми квітками – інша назва Петрів батіг)…

Для повного переконання, що Аттила-Білояр Сегеня був саме антом-русом, а не тюрком, яким змальовують його західні художники, не вистачає портрету. Не віриться, щоб такий могутній володар, як Аттила-Сегеня, не карбував монети із власним зображенням. І навіть якби їх цілеспрямовано нищили, щоб світ не бачив того, хто поставив християнський світ на коліна, не може бути, щоб хоч одна монетка та десь не приховалася. Гадаю, мені пощастило вийти на її слід. І навіть не на одну.

Свідчать монети

Найперше звернемо увагу на срібну монету, на якій зображено 18-20-річного володаря. Її приписують Пріску Атталі, який нібито в 409 р. був римським імператором при… римському імператорові Гонорії. Цікаво – Аттал і Гонорій одночасно імператори? Чи не одна й та сама це особа – Аттила Гона-Гуна?

Довідаємося, що розповідають про цього Пріска Аттала історичні джерела? На жаль, про нього, як, до речі, і про Гонорія дуже мало інформації. Та й вона доволі суперечлива. Тим не менше і з наявних свідчень, бачимо цікаві паралелі з гуном Аттилою. Наприклад, зовсім однакове ім’я. Як і Аттила, Аттал теж язичник. Поруч із Атталом знаходимо очільника вестготів Аларіха, завдяки якому, нібито, Аттал став імператором, а той потім призначив Аларіха воєнним міністром імперії. Аттал нібито не пробув і року на посаді, а от Аларіх продовжує грати свою роль і далі. "У 414 р. – повідомляє один із матеріалів Вікіпедії – він знов був проголошений імператором. Однак вестготи відступили в Іспанію і Аттала незабаром схопив коміт Констанцій (майбутній імператор Констанцій ІІІ) і доставлений Гонорію. Після тортур (Павло Орозій повідомляє, що йому відрубали руку, а Олімпіодор– що тільки пальці на правій руці) його відправили у вигнання на Ліпарські острови – туди, куди він за кілька років до цього хотів сам вислати Гонорія. Повалення Аттала відмічалося і в Константинополі (28 червня 416 р.), і в Римі (мабуть, теж у червні 416 р.), де сам повалений імператор брав участь у тріумфі Гонорія”. Отакої, Аттала повалили, відправили у заслання на острови, і разом з тим він бере участь у тріумфі Гонорія. Щось явно тут перефантазували римські історики. А скорше, невміло прочитали джерела, що потрапили їм до рук.

Картина тут вимальовується зовсім інша. Аларіх насправді це ніхто інший як король гепідів Алдоріх – за Велескнигою, Ардаріх – за Йорданом. Він союзник гунів, довірена й дуже шанована особа в ставці Аттили. Саме очолювані Алдоріхом війська зайняли Рим і забезпечили тріумфальний в’їзд до Риму королю гунів Аттилі. Звісно, що ключі від Риму Аттилі вручав його завойовник Алдоріх і, звісно, що він наказав римлянам стати на коліна перед новим володарем. Аттила, пробувши якийсь час у Римі, налагодив управління вже підвладною йому країною і передав безпосереднє керівництво нею своєму наміснику Алдоріху, а сам відбув до своєї столиці у місто Київ.

На монеті ж, де історики прочитали ім’я Пріска Аттала, насправді написано різними мовами та абетками: пріскус – старший або патріарх; аттл – отець (таку ж основу має слово отаман – провідник)… На жаль, праворуч від зображення володаря напис дуже пошкоджений і його важко відчитати, ймовірно саме тут і було ім’я цього патріарха та отця. Але на іншому боці поруч із зображенням Матері Слави (яка часто згадується у Велескнизі) бачимо напис і давньоукраїнською мовою: "шуістаио” (чистий). Ось звідки Йордан узяв свого Mundo (чистити). Зважаючи на зауваження Велескниги (до речі, неодноразове) "Отож, молячись Богам, матимемо чисті душі і тіла наші, та й життя з праотцями нашими, які в Богах злилися воєдино”, слово "чистий” мало також значення білий, світлий і навіть святий.

Вище ми згадували про династію Антигонідів (антів-гонів), яка правила на нашій землі після Олександра Великого. А тепер привернемо свою увагу до монети засновника цієї династії Антигона І, зокрема до тієї сторони, на якій викарбовано напис: "Васілевс Антігонів”. Особливо вражає подібність малюнків на монетах Антигони й Аттили – відмінність лише в тому, що в першому випадку зображено бога на троні з птицею, а в другому – богиню з птицею. Цим підтверджується, що Аттила був продовжувачем державницьких традицій і слави Антигонідів, а, можливо, й прямим їхнім нащадком.

Коли Рим став підпорядковуватися Аттилі, з’явилася необхідність чеканити нові гроші. Нині їх називають грошима Гонорія. Це вже золоті монети. Написи на них здійснено лише латиною, однак, як можемо переконатися, на них зображена та сама, що й на так званій монеті "Пріска Аттала” особа, тільки дещо старша. Інше зображення і на другому боці монети – тут постать імператора в ореолі у повний зріст з кулею у руці, що означає володар світу. Разом з тим збережено язичницьку восьмипроменеву зірку – символ сонця та гармонії, що була й на попередній монеті. Напис, як і у Велескнизі, суцільним текстом: NHONORI-USPFAVG. Ми ділимо його на слова таким чином: D N HON ORIUS PF AVG. І перекладаємо: D – dominus et deus (господар і бог); про N буде мова біля іншої монети, а далі: HON – Гуна; ORIUS – Орій, слово, яке вже ми тлумачили вище; PF "perfect” – "творець” і AVG "аugus” – "святіший”. На іншому боці монети читаємо CON (центр, основа), GLORIA (слава) і POHANOAUN (поганин), що перекладалося не тільки як язичник, а також як селянин. Варто звернути увагу на основу слова "поганин” " ган” – чи це не те саме "гун” (у Велескнизі "поганин” – " гонзяхут”)? Тобто, може, гуни це звичайні давньоукраїнські селяни, які упосліджувалися при будь-якій владі і не раз потрясали можновладців повстаннями. А зважаючи на те, що ненависних карфагенян римляни називали п уни (месники), то, найвірогідніше, слово г уни того самого кореня і значення...

Дещо більше прояснює ще одна монета Гонорія, яку, між іншим, приписують сестрі Гонорія Люсті Граті, хоч і не доведено, що така насправді існувала (воістину фантазія у римлян не має меж – якщо вони так маніпулювали історією V ст. н. е., можна собі уявити, що вони витворяли зі значно давнішими подіями). Однак прочитаємо самі: DNIVSTGRATHO-NORIAPFAVG. До нас цей напис розбивали так: DN IVST GRAT HO-NORIA PF AVG і тлумачили "Domina Nostra Lusta Grata Honoria Pia Felix Augusta”. Ми, взявши до уваги написи на інших монетах, зробимо поділ по-своєму: D NIVST GRAT HON ORIA PF AVG. D, як і на попередній монеті, "господар і бог”; натомість якщо на тій було лише одне N то тут уже маємо ціле слово, яке може перекладатися як "білий, сніжний, світлий” (nivalis); "крат” здавна означає могутній; потім бачимо ім’я Гуна і те саме Орій; останні скорочення вже знайоме "творець” і "святіший”. Разом це буде: "Господар богосвітлий, всесильний Гуна-Орій, творець святіший”.

На іншому боці монети Аттила, який був доволі толерантним до інших релігій, дозволив зобразити Матір Славу (у Велесовій книзі вона також Птиця) вже з хрестом, бо в Римі все ж панувало християнство. Але вище поставив символ богів (і Сонця) – шестипроменеву зірку. Написи тут такі: 1. BON OREI – добрий Орій; 2. PUBLICAI – офіційний (мабуть, зауважено, що сама ця монета офіційна, а не інші, що могли бути підробленими, або виведені з користування)…

Отже маємо серйозні обґрунтування, що:

а/. Аттал і Гонорій це одна й та сама особа;

б/. він не тюркської національності;

в/. написи і символи підтверджують його стосунок до нашої землі.

Є версії, що гербом Аттили був лук із натягнутою стрілою. Однак на монетах і лук, і меч "могутнього бога Арея”, яким нібито володів Аттила, відсутні. Натомість на них бачимо Мати Небесну Славу і діадему із символом віри Дажбожого, або Сваргового Кола (більший камінь посередині, 12 менших накруг нього), які в т. ч. славляться давньоукраїнською літературною пам’яткою Велескнигою.

Все говорить про те, що на монетах – портрет "укра або ункрана” Аттили – Отця, білоярина Сегені. А якщо Сегеня – це є "Аттал і Гонорія”, з’являється можливість уточнити роки життя цієї величної постаті українського народу. У 409 р. він уже був імператором Риму. Отже народився Аттила не 406 р., як призначили йому історики, а значно раніше. Та і не зміг би він убити наступника Германаріха, його сина, якби народився аж через 31 рік після смерті самого Германаріха. Гуна дозрів би до такого бою лише тоді, коли сину Германаріха вже було б за сімдесят. Натомість дату народження "Гонорія” вказують однозначно – 9. 09. 384 року. Очевидно, вона якраз і належить гунові Аттилі. А от дата смерті "Гонорія” – 15.08. 423 р., зважаючи на те, що в 448 р. Аттилу нібито ще живим бачив історик Пріск, не підходить. Утім, не забуваймо, що уривки праці Пріска маємо лише в переказі Йордана, якого, до речі, перед тим, ніж надрукувати, теж добряче проредагували…

Ми ж, судячи з монет наступних імператорів Константіна та Іовина (на монеті – Іовіан), можемо впевнено сказати, що ці можновладці, як і їх попередник Гуна-Гонорій, сповідували язичництво. Їхні діадеми мали те саме Дажбоже (Сваргове) Коло на чолі, на монеті Константіна – також бачимо Мати Славу з кулею у руці, а на монеті Іовина – знак небесної святості Х, відомий на нашій землі ще з часів Оратти (Трипілля).

...Багатьма славними синами української землі уквітчали свої історії греки, римляни, поляки, москвини, угорці. Могутнього повелителя Європи Гона Аттилу врятувало від них лише те, що він був описаний християнином Йорданом бридкою тюрковидною потворою. З монет же ми бачимо, що Аттила був справжнім красенем, із свідчень – що він був не руйнівником, а будівничим. Споганений він через заздрощі до його краси та розуму, через безсилля перед його могутністю та через патологічну ненависть до Сонячної (громадської, а не кланової) віри наших пращурів, яку сповідував Великий отець Орій Аттила-Сегеня.

Сергій Піддубний

Книгу "Священні тексти України-Русі. Золоті руни" можна замовити через сайт "Ятрань".