Биківня.
Перезавантаження історії
Відносини України
з Польщею завжди були непростими. Відчувається давнє панування Речі Посполитої на теренах сучасної України. Гетьманщина, гайдамаччина, зрештою поділ
Польщі у 1939 році – все це не додало
теплоти у відносини між нашими народами. Занадто сильна генетична пам’ять у
народу. Занадто багато було взаємних непорозумінь та образ.
І все ж таки,
політики переступили через взаємну недовіру і зробили крок один до одного.
Головний дружній
жест Польщі – 2 грудня 1991 року, вона перша визнала Україну, як незалежну
державу. Зараз ми разом готуємось до Євро-2012. Політичні та дружні стосунки встановлені. Ось тільки в
історії ще й досі багато білих плям.
Одна із них –
польські могили в Биківні під Києвом.
Про Катинь під
Смоленськом, прокляте місце для поляків,
чув весь світ.
Є поховання в Мідному, в Калінінградській
області. І є ще маловідомі поховання в Харкові
та Биківня.
Про Биківню
заговорили ще наприкінці 80-х років
минулого століття.
Спочатку казали,
що там тільки жертви війни. Але мародери викопували речі 30-х років, повзли чутки. Під тиском громадськості держава
розпочала офіційні розкопки, які довели, що це жертви репресій. Цю страшну здогадку підтвердили й
архівні записи.
Де-не-де в
поховальних ямах знаходились і польські речі: конфедератки, ложки, зубні щітки,
одеколони, побутові дрібниці, залишки військового одягу. Все це наводило на думку про знищення польських військових в биківнянських лісах.
Довести було
важко – основні архіви знаходяться в
Москві під грифом «секретно».
В 90-му році, я разом з Віктором Тригубом,
журналістом газети «Комсомольское знамя», возила копані польські речі до Міністерства
справедливості у Варшаві. Нас люб’язно прийняли, напоїли смачним чаєм біля
раритетної карти, де територія Польщі розтягнулась
аж до Дніпра, речові докази забрали, подякували – і все… А далі ні слуху, ні духу.
А тут в Україні Незалежність – країна вирішувала зовсім інші проблеми.
Держава до питання
Биківні повернулися в 1994 році – в биківнянському
лісі зробили меморіальний комплекс «Биківнянські могили», у 2001 році –
заповідник. Працювали в архівах, провели археологічні розкопки, поставили пам’ятник,
чисельні хрести.
В Українському інституті
національної пам’яті є список
розстріляних в Биківні, що нараховує 3425 осіб, серед яких багато членів
Української Народної Демократичної організації, єврейське населення, невелика
кількість офіцерів.
Про розстріл польських
військових записів так і не знайшли.
Але, поляки вперто шукають сліди співвітчизників.
У
Києво-Могилянській академії, Надзвичайний
і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні доктор Генрик Литвин розказав про роботу
в Биківні: навесні поставили хрест, влітку були розкопки, під час яких знайшли поляків.І процес продовжать...
Ми звернулись до Інституту національної пам’яті за коментарем, але там сказали, що ці розкопки
були нелегітимні і офіційних результатів інститут не має. І підкреслили: ніяких юридичних підтверджень
щодо знищення поляків у Биківні не
існує. Деталі згодом.
Цікавий сюжет
закручується: польські речі і могили є,
а документального підтвердження нема. А
раз нема свідчень – нема злочину?
То на якій стороні правда ? І кого прикриває українська сторона? НКВД чи КГБ?
Перезавантаження
історії триває… Ми продовжимо це
резонансне розслідування.
Наталка
Іванченко, «Музеї України»
Коментар редактора журналу "Музеї України" Віктора Тригуба:
-
Я особисто брав участь у розкопках на місцях масових поховань
наприкінці 80-х! Копав у могилі, де були останки людей у польській
військовій формі, бачив чимало особистих і побутових речей, вироблених у
Польщі. Дещо ми таємно забрали. Пошуковець Валентин Згурський,
самовіддано прикриваючи мій на той час двадцятилітній романтизм від
уваги КДБ, носив ті докази до Генконсульства Польщі. Судячи з усього,
вони потрапили до рук когось з тамтешніх спецслужб. Я особисто задавав
питання про розстріл поляків тодішньому керівнику КДБ УРСР М. Голушку,
під час публічної зустрічі в редакції. Відповідь була неконкретною. Але,
без категоричного заперечення! Потім була досить ризикована поїздка до
Варшави, де ми спілкувалися з співробітниками Міністерства
справедливості, давши свідчення, представивши докази... У телефонному
режимі говорили з дипломатами. Всі
розуміють, що якась недомовленність існує. Сумно, що замість
професійних істориків, археологів, криміналістів, до справи агресивно
взялися радикально налаштовані націоналісти з обох країн. Крім взаємних
звинувачень, незаконних розкопок, ні до чого не дійшли! Ніяких офіційних
свідчень, результатів навіть тих, радянських експертиз, нема. Є лише
версії про поліцаїв, тюремників, ще когось... Накопичується взаємна недовіра, образа. Так не можна діяти довкола могил! Давайте
створимо спільну українсько-польську громадську раду, яка зможе
спокійно вивчити проблему, запропонувати шляхи її вирішення. Проведемо
якісь конференції, видамо наукові розвідки. І вже потім офіційно
звернемося до Президентів наших країн, аби врешті поставити всі крапки
над і. Далі міждержавні угоди. Нині
ситуація непевна. Посол Польщі практично категорично стверджує одне,
український держслужбовець - протилежне. Всі переконані у власній
правоті. Факти відсутні. А істина поруч. Часопис
"Музеї України" готовий включитися в організацію міждержавної
громадської ради з української сторони, залучити експертів, знайти
свідків розкопок, документи, фотографії... Готові спілкуватися з цього
приводу і з незаангажованою недержавною структурою Польщі. Ту давню
трагедію треба дослідити. Якщо були розстріли польських військових -
довести чи заперечити. Опублікувати мартиролог. Але розводити на
кладовищах політичні спекуляції просто дико... Проблему можна вирішити. То давайте це зробимо!
|